У чому вам було найважче зізнатися самому собі? Мені — що більшості людям байдуже до мене і мого мистецтва.

Вперше я про це подумала за сніданком. П’ючи каву із блакитним сиром, я трохи скривилася від гіркоти і, перегортаючи сторінки свого записника, зловила себе на думці: “Окей, тут я сама не розумію що написала, потішно, потішно...Та ну, це ніхто не буде читати, хоча... Ну вау, в цьому щось є.”

Так, в тому хаосі думок справді щось було: грайливість, виклик, ритміка і, найголовніше, справжність. Навіть мій внутрішній критик не знайшов аргументів проти. Натомість відчувалося, що це потрібно саме зараз: не ідеальне, кривеньке, але живе і сміливе.

Так що ж саме? Мій перший червоний папір.

***
Після початку війни я написала всього 1 вірш — як пам’ять про письменника і друга, який загинув. І наче після того я заборонила собі показувати тексти іншим, зрідка лиш викладала картини, але навіть вони здавалися мені чи то депресивними, чи то не цілісними. Прослідковувався страх знову бути не поміченим. Хоча тоді він нікуди не зникав...

І так, це моя особиста тінь. Вона має потребу розповідати і зцілювати. А якщо ж цього не робити — вона з’їсть мене зсередини. Як я це зрозуміла? В той момент, коли вже помітила, як несвідомо наношу собі ж тілесні ушкодження. І ні, тоді не було пізно, тоді був саме час, щоб зрозуміти чого я потребую.

Спочатку були думки про улюблений колір, теракот з відтінком запеченої крові та цегли, який наливається сонцем в зеніті. Потім про улюблене заняття — створювати через тексти та форми. І про цінність — надихати думками, досвідом та нотатками про буденність життя.

Створюватимуться парадокси.

Становлюватимуться митці.

Писатимуться тексти.
Зцілюватимуться душі.

***
Так до чого це я? До справжнього акту безумства, мій друже.